Мамочко, вибач за чорну хустину,
За те, що віднині будеш сама.
Тебе я любив і люблю Україну,
Вона, як і ти, була в мене одна.
14 жовтня наша держава вчергове відзначатиме День захисників і захисниць України, і надважливо у цей день згадати про тих Героїв, учнів гімназії, які боролися і віддали життя за долю України і наше майбутнє.
Олександр Овчар народився 11 вересня 1966 року в сім’ї бердичівських військовослужбовців. Навчався в одинадцятій школі, а після восьмого класу здобував професію столяра в ПТУ №3.
Військову службу проходив з 1984 по 1986 рік у внутрішніх військах в Одесі, а після демобілізації повернувся до батьків, які тоді вже жили у Бистрику. Потім поїхав працювати будівельником на Північ, у 1987 році оженився на дівчині з Маркушів, і там же, в далині від України, народився їх перший син Олександр.
В 1990-му році вони повернулись на Бердичівщину. Оселились в Маркушах, де невдовзі в них народилась донька, яку теж назвали Іриною.
Працював у селі водієм, електриком, завгаром, почав будувати новий будинок в Маркушах і для власної родини, в який переселились в 2014 році. Але пожити в ньому голові сім’ї довго не довелось.
27 січня 2015 року був мобілізований на військову службу, яку проходив в зоні АТО. Можливо, далась взнаки сімейна традиція, але саме тут він відчув себе потрібним, саме тут розкрились його надзвичайні організаційні здібності, тому Олександр Овчар підписав контракт і став професійним військовим. Під позивним «Бес» його поважали однополчани і боялись вороги.
Додому він заїжджав лише в нетривалі відпустки і зовсім не встиг награтись із своїми внуками, яких йому подарували донька і син у 2015 та у 2016 роках.
23 лютого 2022 року, неначе щось відчуваючи, він зібрав усю сім’ю в онлайн-чаті, і це відео залишилось останнім спогадом про люблячого чоловіка, турботливого батька та доброго дідуся. Далі були лише СМС-ки, а потім трагічне сповіщення від військкомату…
Місто із солодкою назвою “Ізюм” стало гірким полином для Олександра Овчара, де він загинув від ворожого обстрілу.
Дмитро Тичний народився й виріс у Бердичеві. Навчався в 11-й школі, потім вступив до ПТУ №4. Відслужив у Збройних Силах України, повернувся до рідного міста, до матері з батьком.
У 2015 році Дмитра мобілізували: він став бійцем 26-ї артилерійської бригади. Далі – знову мирне життя, що його перервала повномасштабна війна з росією. Дмитро разом з своїми побратимами не давав ворогові оволодіти столицею. На жаль, живим повернутися додому не судилося. Ворожа куля обірвала життя світлої, позитивної, життєрадісної людини.
Олег Сич народився 20 листопада 1972 року в селі Великі Низгірці в сім’ї робітників. Закінчив 8 класів Бердичівської школи № 11, а потім ПТУ-4, де отримав спеціальність зварювальника. В 1990 – 1992 році проходив строкову службу спочатку ще в радянській армії, а потім вже в українській.
В 1993 році одружився на своїй однокласниці Наталії, з якою в любові і злагоді прожили 29 років.
Новостворена сім’я переїхала в селище Мирне, де й народились син Богдан та дочка Діана.
Олег спочатку працював водієм, а після навчання в технікумі отримав посаду товарознавця. Потім вже у якості приватного підприємця продовжив торгувати спортивними товарами, і так тривало аж до 2019 року. А після цього була робота в меблевому цеху, на заводі «Сейф Глас Факторі» і на підприємстві «Кромберг енд Шуберт», звідки і був 22 червня мобілізований до лав ЗСУ.
Служив Олег Сич стрільцем-зенітником 1 зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 2 стрілецького батальйону ВЧ А0536 та загинув 6 серпня (всього через півтора місяці після мобілізації) поблизу Вугледару на Донеччині від артилерійського обстрілу.
Вічна пам’ять мужнім захисникам Вітчизни! Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях.